Екстрадиція осіб, які ухиляються від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період

Abstract

Наукова стаття присвячена дослідженню інституту екстрадиції через призму введення на території України воєнного стану, що зумовило актуальність її застосування до осіб, які ухиляються від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, зокрема в контексті правового регулювання й міжнародного співробітництва в кримінальному судочинстві. Будь-яка держава зацікавлена в запобіганні кримінальним правопорушенням, скоєним на її території, і припиненні їх, доведенні вини й покаранні винних, незалежно від того де вони переховуються. Водночас зростає число спроб осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, сховатися в інших країнах. Ця тенденція зумовлює те, що держава починає працювати в напрямі більш тісної співпраці в боротьбі зі злочинністю й укладення безлічі міжнародних договорів і двосторонніх угод про екстрадицію, число яких з кожним роком збільшується. Водночас важливим завданням є забезпечення необхідного балансу між інтересами держави під час вирішення проблеми екстрадиції та правами тих, хто отримує екстрадицію. Автор виокремив низку нормативно-правових актів, що визначають особливості досліджуваної процедури й повноваження органів влади щодо видачі особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, а саме: Кримінальний кодекс України (далі – КК України), Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України), Конвенцію про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, Європейську конвенцію про видачу правопорушників, Конвенцію про захист прав людини й основоположних свобод, Конвенцію про статус біженців. Результатом аналізу нормативно-правової бази, яка лягла в основу наукового дослідження, є ґрунтовні висновки, які, своєю чергою, підкреслюють неможливість її проведення за ст. 336 КК України, що пояснюється положеннями Конвенції про статус біженців, шляхом реалізації принципу невислання; необхідність установлення особи кожного, хто покинув територію України під час запровадження воєнного стану, а також виявлення підстав виїзду за межі країни; наявність статусу підозрюваного або обвинуваченого в учиненні кримінального правопорушення за ст. 336 КК України; докази, що підтверджують вину особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (якщо щодо особи, яка ухиляється, винесено вирок); направлення запиту про видачу особи через іноземний компетентний орган та ухвалення рішення про екстрадицію іноземним судом. У зв’язку з цим це можливо тільки в теорії, причому щодо вузького й незначного кола співвітчизників, оскільки фактична реалізація її є досить складною і вимагає значних витрат часу й зусиль. Через це екстрадиція для таких осіб можлива, наприклад, за такі кримінальні правопорушення, як використання підробленої довідки або незаконний перетин кордону. Окрім цього, визначено, що особливості екстрадиції, які формувалися століттями, слугують важливою формою взаємодопомоги державі в боротьбі зі злочинністю й забезпечення невідворотності покарання осіб, які переховуються від правосуддя. Відповідно, різнобічне дослідження цього інституту сприятиме зміцненню співробітництва між державами, однак із попередньою адаптацією такої процедури до сучасних реалій. The article deals with study of the institute of extradition through the prism of the introduction of martial law in Ukraine, which has led to the relevance of its application to persons evading military service during mobilization, for a special period, for military service by conscription of persons from among reservists during a special period, in particular in the context of legal regulation and international cooperation in criminal proceedings. Any state is interested in preventing and suppressing criminal offenses committed on its territory, proving guilt and punishing the perpetrators, regardless of where they are hiding. At the same time, the number of attempts by perpetrators of criminal offenses to hide in other countries is growing. This trend has led the state to work towards closer cooperation in the fight against crime and the conclusion of numerous international treaties and bilateral extradition agreements, the number of which is increasing every year. At the same time, an important task is to ensure the necessary balance between the interests of the State in solving the extradition problem and the rights of those who are extradited. The author identifies a number of legal acts which define the peculiarities of the procedure under study and the powers of the authorities to extradite a person who has committed a criminal offense, namely: The Criminal Code of Ukraine, the Code of Criminal Procedure of Ukraine, the Convention on Legal Assistance and Legal Relations in Civil, Family and Criminal Matters, the European Convention on Extradition, and the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. The analysis of the regulatory framework which formed the basis of the scientific research resulted in substantial conclusions which, in turn, emphasize the impossibility of its implementation under Article 336 of the Criminal Code of Ukraine, which is explained by the provisions of the Convention relating to the Status of Refugees, by implementing the principle of non-refoulement; in order to bring persons to justice and extradite them under Article 336 of the Criminal Code of Ukraine, it is necessary to establish the identity of each person, to identify the grounds for leaving Ukraine; the status of a suspect or accused of committing this criminal offense; proof. In this regard, it is possible only in theory, and in a relatively narrow and insignificant circle of compatriots, since its actual implementation is very complicated and requires significant time and effort. For this reason, extradition for such persons is possible for the use of a false certificate or for illegal border crossing. In addition, it is determined that the peculiarities of extradition, which have been formed over the centuries, serve as an important form of mutual assistance of the state in the fight against crime and ensure the inevitability of punishment for fugitives from justice. Accordingly, a comprehensive study of this institution will help to strengthen cooperation between states, but with a preliminary adaptation of this procedure to modern realities