Універсальність прав людини як агрегація закону і моралі

Abstract

У статті обґрунтовується зв'язок міжнародної концепції прав людини, у своєму походженні та змісті, з європейською інтелектуальною традицією та історією. Доводиться, що ця особливість не повинна перешкоджати універсалізації таких прав як загального стандарту для держав і суспільств із різним соціально-політичним і культурно-релігійним досвідом. Акцентується увага на тому, що питання про універсальність прав людини виходить за рамки окремої теоретичної проблеми, адже міжнародні стандарти прав людини претендують на пряму дію у внутрішньодержавній сфері, ставши одним із принципів міжнародного права. Водночас різноманітність державної політики у цій царині ставить під питання можливість і доречність універсальних прав людини. Для обґрунтування визначальних положень статті використовувалися класичні методи правових досліджень: порівняльного аналізу, формально-логічний, історичний, а також метод деконструкції (в аспекті походження прав людини) і критичного «ланцюга» (з метою оцінки характеру правового релятивізму та шляхів його подолання), постгуманістична методологія (у ході обґрунтування ідеї універсальності прав людини на засадах системоутворюючого об’єднання закону і моралі). У статті обґрунтовується, що походження сучасних прав людини пов'язане не лише з ухваленням базових правозахисних документів, а й спирається на осмислення подій другої половини ХХ ст., коли міжнародні правозахисні стандарти стали рушійним чинником еволюції міжнародного права загалом, кардинально впливаючи на природу останнього та поширюючись як невід'ємна частина міжнародно-правового дискурсу. Права людини «повідомляють» закону мораль, зміцнюючи легітимність правової норми; у свою чергу, закон, спираючись на універсалізм цих прав, наділяє моральні приписи юридичною силою. Поєднуючи в собі силу закону і властивості моралі, права людини, визнані і захищені державою, дозволяють суспільству досягти визнаних значною частиною людства стандартів організації успішної держави. Доведено, що, незважаючи на існуючі відмінності, універсальні права людини, які отримали визнання на законодавчому міжнародному рівні, є спільним виміром, що об'єднує прогресивне людство, засвідчуючи його свідомий раціональний вибір шляху до успіху особистості, суспільства і держави. The article substantiates the connection of the international concept of human rights in its origin and content with the European intellectual tradition and history. It is argued that this feature should not prevent the universalisation of such rights as a common standard for states and societies with different socio-political, cultural and religious backgrounds. The author emphasises that the issue of the universality of human rights goes beyond the scope of a separate theoretical problem, since international human rights standards claim to be directly applicable in the domestic sphere, having become one of the principles of international law. At the same time, the diversity of state policy in this area raises the question of the possibility and relevance of universal human rights. To substantiate the defining provisions of the article, the author uses classical methods of legal research: comparative analysis, formal and logical, historical, as well as the method of deconstruction (in terms of the origin of human rights) and critical ‘chain’ (with a view to assessing the nature of legal relativism and the ways to overcome it), and posthumanist methodology (in the course of substantiating the idea of universality of human rights on the basis of the systemic union of law and morality). The article substantiates that the origin of modern human rights is associated not only with the adoption of basic human rights documents, but also relies on the understanding of the events of the second half of the twentieth century, when international human rights standards became a driving factor in the evolution of international law in general, having a fundamental impact on the nature of the latter and spreading as an integral part of international legal discourse. Human rights ‘communicate’ morality to the law, strengthening the legitimacy of the legal norm; in turn, the law, relying on the universalism of these rights, endows moral prescriptions with legal force. By combining the power of law and the properties of morality, human rights recognised and protected by the State allow society to achieve the standards of a successful State recognised by a large part of humanity. It is proved that, despite the existing differences, universal human rights, which have been recognised at the international legislative level, are a common dimension that unites progressive humanity, testifying to its conscious rational choice of the path to success of an individual, society and the State