Friendly settlement of dispute in the practice of the European Court of Human Rights

Abstract

З'ясовано існуючі підходи правників до розуміння характерних рис, видів та структури рішень Суду Ради Європи, що ухвалюються ним з підстав дружнього врегулювання спору та обґрунтування на цій основі авторського концепту феноменів декларація про дружнє врегулювання спору та одностороння декларація Уряду. Автором здійснено аналіз та критичне осмислення доктринальних висновків та положень національного законодавства з приводу необхідності виокремлення рішень Європейського суду з прав людини, що поряд з постановами Суду Ради Європи, підлягають обов'язковому виконанню державою-учасницею Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. В ході дослідження встановлено, що Суд Ради Європи, зважаючи на свою субсидіарну роль, лише пропонує сторонам вичерпати конфлікт, який склався, через можливість укладення двосторонньої угоди, не ухвалюючи при цьому жодних власних правоконстатуючих рішень про дружнє врегулювання спору. Аналіз резолютивної частини рішень Європейського суду з прав людини, які складають предмет розгляду, свідчить про те, що їх ухвалення має на меті не вирішити справу по суті, чи засвідчити юридичний факт дружнього врегулювання, а вилучити справу з реєстру на підставі такого факту. Резюмується, що рішення Страсбурзького суду, які ухвалюються з підстав дружнього врегулювання спору між сторонами, не являють собою окремого різновиду постанов Суду Ради Європи, а отже не мають їх властивостей та не виконуються як такі державою-учасницею Конвенції. У зв'язку з цим сформульовано авторські дефініції понять декларація про дружнє врегулювання спору та одностороння декларація Уряду, які пропонуються включити до положень чинного Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"